Опубликовано Sunday 22 March 2009
« Про казки | Остання ніч Шахерезади »
Одна російська жінка, що живе в Туркменії, якось запрошувала одного кореспондента “Вістей″ в гості. Вона розповідала, що в цій чудовій країні всі бандити переможені, ніхто не вмирає з голоду, в оснащених за останнім словом техніки лікарнях лікарі лікують пацієнтів безкоштовно, а росіяни не випробовують жодних проблем.
А все, що пов′язане з культом особи президента країни Сапармурата Ніязова, ім’ям якого називають міста і планети, якому споруджують статуї і палаци, всі криваві репресії проти політичних опонентів Туркменбаши - все це, на її думку, абсолютно нормально на даному етапі.
- На певному етапі розвитку будь-якого суспільства авторитаризм - це річ неминуча. Нам, російським, тут ніщо не загрожує. Вам здається одне, а з боку це інше, - говорила жінка. Її голос був солодкий і співучий. І здавалося, що на іншому кінці дроту - сама Шахерезада.
Будь-який, хто почув би її розповідь, не роздумуючи поїхав би в цю чудову країну, яку так люблять багато російських політиків. Її люблять російські комуністи, хоча в Туркменії написані за радянських часів підручники просто спалюють. Її люблять ліберальні демократи, хоча слова “лібералізм” і “демократія” в Туркменії влада не вимовляє навіть про людське око.
На цю “любов″ можна було б навіть закрити очі, коли б не одне “але”. Це “але” - більше 100 тисяч наших співвітчизників, які, побоюючись, що їх в примусовому порядку позбавлять громадянства, хочуть виїхати з Туркменії. Хоча російські дипломати, уподібнюючись тій самій російською Шахерезаде, запевняють, що все гаразд.
Тільки залізні контейнери для вантажів не вистачає і щодня 50 чоловік знімаються з консульського обліку і виїжджають назавжди.
Tags: влада, громадянство, жінка, країна, президент, слово, туркменія